7 «Хіба людина на землі та не слугує тяжко?
    Хіба усе її буття—не кожен день батрацький?
² Та ж чоловік, як раб, що прагне тіні;
    мов найманець, що все чекає сплати.
³ І я був змушений в пітьмі свій торувати шлях,
    відведені мені були нелегкі ночі.
⁴ Лягаю спати з думкою: „Коли прокинусь?”
    Ніч насувається, а я перевертаюсь,
    не сплю аж до світанку.
⁵ Покрили шкіру черва й струп брудний,
    порепалася шкіра, задубіла.

⁶ Життя біжить хутчіш, ніж нитка в верстата,
    йде до завершення воно у безнадії.
⁷ Боже, пам’ятай: життя моє—лиш подих,
    я не побачу вже щасливіших часів.
⁸ І не побачить мене око, що за мною нині стежить;
    хоч як вдивлятиметься, а мене уже нема.
⁹ Як тане в безвісті хмарина,
    так не підніметься людина,
    коли готується зійти в Шеол.
¹⁰ Не повернуться чоловіку в дім,
    його вже не впізнають в рідній хаті.

¹¹ Тому я уст не затулю,
    засмученій душі дам волю говорить
    про гіркоту життя.
¹² Хіба я море чи чудовисько морське^[a],
    що Ти круг мене варту виставляти мусиш?
¹³ Коли себе втішаю, ніби постіль спокій дасть,
    мовляв, розділить тугу ложе вірне.
¹⁴ Тоді Ти посилаєш страшний сон,
    видіння, що мене злякати мусять.
¹⁵ Тому й обрав би радше я задуху й смерть,
    аніж терпіти таку муку.
¹⁶ Відмовився я від життя, не буду жити вічно,
    дай мені спокій, бо моє буття коротке.
¹⁷ Чим є для Тебе рід людський,
    що Ти про нього дбаєш і при серці носиш?
¹⁸ Чому щоранку дбаєш Ти про нього
    і споглядаєш кожну мить його життя?
¹⁹ Чому не відвернеш від мене пильний погляд
    і не даси хоча б ковтнути слину?
²⁰ Якщо мені судилося згрішити,
    чи міг би я Тобі нашкодити, о Стражу людства?
Чому зробив мене Своєю ціллю?
    Чому я тягарем для Тебе став?
²¹ Чому провин моїх Ти не пробачиш,
    гріха і беззаконня не простиш?
Адже я порохом невдовзі стану,
    хоч як шукатимеш, та мене вже не знайдеш».